Різдво з найдавніших часів присвячувалося Богові-Творцеві. Таким Богом наших предків є Сварог. Саме йому співали молитви в час зимового сонцевороту: «Свароже! Ти, що сотворив світло, ти єсть Бог світла, і Бог Прави, Яви і Нави, – се бо маємо їх во істину. І єсть ця істина наша, що переможе темну силу і виведе нас до блага» (Велесова Книга, дошка 15-А). Ці глибинні народні обряди уславлення новонародженого Сонця (Дажбога) були створені ще нашими праарійськими пращурами. Тому й знаходимо безліч спільних мотивів української містерії Різдва Світла з давньоіндійськими піснями-славами Ріґведи – найдавнішого Святого Письма на землі. Саме цю спільність походження засвідчують наші українські космогонічні колядки.
Тож різдво святкували задовго до християнства. Стародавній дохристиянський календар наших далеких предків – слов'ян-язичників був зорієнтований, за оцінками більшості дослідників, на річний цикл сонця, віхами для якого слугували дні сонцестояння (сонцевороту) і рівнодення. Найголовніші свята припадали на зимовий і літній сонцевороти, які виражалися, відповідно, у найкоротших і найдовших днях. Зимовий сонцеворот, із яким пов'язували народження нового сонця, святкувався аж 12 днів. За цим зимовим циклом у слов'ян традиційно закріпилися дві народні назви, які в деяких подекуди співіснують: "Святки”, яка переважає на сході східнослов'янського ареалу, та "Коляди, Колядки, чи Коляда”, яку вживають українці, білоруси, більшість південних слов'ян, а також поляки. Християнська церква докладала багато зусиль, аби позбутися «поганських» обрядів, і приурочила до цих днів святкування Різдва, започаткувавши тим самим двовір'я. У процесі свого становлення християнська церква поступово витісняла давні свята. І лише в V столітті Різдво Хрестове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність в святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами – григоріанським та юліанським. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква – 25 грудня за новим стилем.
До "різдвяних святок” належить ціла плеяда свят: Коляда (або Свят-вечір), Свято народження сонця (або Різдво Христове), Свято Богородиці, Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохреща (або Богоявлення).

Коляда чи Свят-вечір називається ще багатою кутею. До нього ретельно готуються. Накривається щедрий стіл з 12 і більше стравами, обов’язкові з яких - різдвяна кутя та узвар. Наступний за Різдвом день - свято Богородиці. Особливо шанували його жінки, оскільки воно пов’язано з Божою Матір’ю.
14 січня православні та греко-католики знову готують кутю, бо вечір цей – Новий рік або Свято Меланки та Василя.

Сильно християнізувалося й ще одне велике свято — Водохреща, котре отримало назву Богоявлення. Водохреща включалає три основні обрядові дії: Свят-вечір, святкову богослужбу і освячення води.

 Свят-вечір влаштовують після завершення посту (його називають ще голодною кутею або третьою кутею).

Центральною дією Водохрещі є освячення води. Після святкової богослужби люди йшли до ставка або річки (а іноді й до криниці), де заздалегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священнослужитель занурював у неї хреста, після чого вода вважалася освяченою. Люди набирали її в посудини і кропили господарські будівлі, свійських тварин, дерева у садку (гуцули в такому випадку робили з вівсяного снопа перевесла, окропляли їх свяченою водою і перев'язували кожне дерево). В хрещенську ніч дивилися на небо: зірки блищать - до гарного врожаю. В хрещенській обрядовості явно простежується аграрна магія, котра підсилюється християнською символікою: після освячення води пастирі ходили по обійстях своїх вірних і малювали на дверях хреста, освячуючи будівлі водою.

Наступного дня (6 або 19 січня) Коляду «забивають» стрілами, що слугує знаком завершення зимових святок.
Хрещення – не менш важливе, аніж Різдво, свято.

Хрещення – перше християнське таїнство, початок благодатного поєднання людини з Богом.

 Хрещення – наше духовне народження.

 Варто сказати, що історично це свято церквою ввелося навіть раніше, ніж Різво (хоча, здається, коли це християни могли не святкувати Різдва Христового?). Але, виявляється, воскресіння Христа чи охрещення його Святим Духом, що і знаменує собою Хрещення, були важливіші, ніж просте людське народження Ісуса. Але поступово християська церква почала приєднувати до пам’яті хрещення і пам’ять про народження Спасителя. І 6 січня стало подвійним святом народження, хрещення й богоявлення Христа. Але за незручністю виконувати різні обряди водночас, у першій половині IV століття, при папі Юлію, свята роз’єднали.

В Україні, як і в інших країнах, Різдво, свято Народження Ісуса, Сонця Правди (Св. Кіпріян говорив про Ісуса, що Він "правдиве сонце і правдивий Бог", а Іван Золотоустий називає Його "«Сонцем Правди», що з'явилось, щоб освітити землю", прищепилося на поганському грунті шанування Нового Сонця, Нового Хліборобського Року, що починається з поворотом сонця на весну.

Відповідно до цього різдвяна обрядовість, тісно в'яжеться з віруваннями в щасливий ПОЧИН та з магічними діями, що мають забезпечити в тому наступному році добрий урожай.

З огляду на велике значення, що мають для всієї родини ті магічні дії різдвяної обрядовості, в ній повинні брати участь всі приналежні до родини, і то не тільки живі, а й покійники. Всі мають брати участь у Святій Вечері, перед Різдвом. Таким чином до свята живих прилучається й поминальне свято небіжчиків, ДІДІВ.

На Святому Вечорі зосереджувалася взагалі головна увага свята, і на саме Різдво залишається тільки Служба Божа в церкві та відвідування і гостювання родичів і знайомих з відповідними розвагами та забавами.

Другий день Різдва називався колись ПОЛОГОМ БОГОРОДИЦІ, у лемків ВИМІТНИМ ДНЕМ, бо того дня ходили по хатах чоловіки (мабуть, парубки) і замітали за тамтешню дівчину, за що діставали від господарів «почесне» (ЗНТШ. XXVII. ст. 45 в Бібліографії).

З початком Різдва вже можна було вживати скоромне. Власне до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м'ясних страв. За правило приходити один до одного в гості, щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів, особливо це стосувалося жіночої статі. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», примикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати.

Відтак по полудню старші люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього свят-вечора). На Поділлі робили це лише другого дня свят. Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, «міхоношу», «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом'яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема ватага супроводжували «циган», «лікар», «єврей», «смерть з косою» тощо. Проте обов'язковим атрибутом мала бути рухома зірка, яку постійно носив ватаг («Береза»).

 Заходячи на подвір'я, колядники просили дозволу, і коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя і здоров'я, а в господарстві, щоб були статки і щедрий приплід. Натомість, якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, ненароком обливали «міхоношу» водою.

Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, були й дівочі ватаги. Вважалося, що чим більше колядників одвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віршувальників намагалися відповідно ощедрити. Отримані продукти і гроші молодь віддавала на «великі вечорниці», які справляли 8 січня. Це були чисто молодіжні розваги.